Play all audios:
"То є Львів" - проект письменниці й головного редактора "Видавництва Старого Лева" Мар’яни Савки, який об’єднав історії відомих людей сучасного культурно-мистецького процесу.
Видавці розповіли, що видання зібрало 23 історії про Львів: про місця й закутки старого міста, які відіграли важливу роль у житті героїв книги - Юрія Андруховича, Костянтина Москальця,
Віктора Морозова, Галини Вдовиченко, Павла Табакова, Оксани Забужко, Юлії Міщенко, Ольги Герасм’юк, Ірени Карпи, Євгена Глібовицького, Аліма Алієва, Олександри Коваль, Володимира Якимця,
творчої майстерні "Аґрафка", Назара Федорака, Гаськи Шиян, Володимира Бєглова, Остапа Сливинського, Маріанни Кіяновської, Ірини Старовойт.
Це був фантастичний час, коли довкола швендяли самі лише творчі особистості, а найкращою розвагою було організувати якусь імпрезу.
Ми вчилися на філології й вірили, що можемо абсолютно все, коли ми разом. Разом ми ходили на пари, закохувалися, творили: писали вірші, п’єси і навіть роман.
Ми вигадали для нашої компанії модний на той час статус літературного угрупування. Дівочого. Назвалися ми, звичайно, не так круто, як богоподібні перці з «БУ-БА-БУ». Якщо чесно, то було
взагалі не круте ім’я, натомість питомо філологічне: «ММЮННА ТУГА». Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юля Міщенко, Наталка Сняданко та Наталя Томків. Абревіатура з наших імен і нашого само
означення: «Товариство усамітнених графоманів».
Жили ми, незважаючи на таку назву, аж ніяк не усамітнено. У Львові моєї юності вирувало стільки творчих процесів і тусівок, що часами навіть важко було поєднати з парами в універі всі ті
концерти, вистави і просто дружні посиденьки.
Зараз уже навіть і не згадаю, коли я вперше потрапила до Театру імені Леся Курбаса. Тамтешні вистави були справжніми шедеврами, заворожували і перевертали світ із ніг на голову. Крім вистав,
ми постійно ходили туди на концерти і на літературні вечори – і щоразу то було до мурах по шкірі.
Камерне приміщення на Леся Курбаса стало для мене особливим, магічним, улюбленим. І я щаслива, що одна з найбільших авантюр часів нашої ТУГи відбулася саме там.
Одного грудневого вечора ми сиділи у бібліотеці, готуючись до чергової сесії. Хтось заговорив про святкування нового року. Жодних цікавих ідей, де і як відсвяткувати, не було. Ми почали
мріяти про те, як було би круто, якби хтось організував таку новорічну вечірку, на яку зібрався би цілий наш різношерстий творчий люд... І тут нас осяяло: ми самі зробимо таку вечірку!
Чи зможемо і чи встигнемо – так питання взагалі не стояло. Як і не було сумнівів, де ми хочемо всіх зібрати, – лише в Театрі Леся Курбаса!
Уявляю нас очима очільника театру, Володимира Кучинського: купка одержимих філологинь у стані передноворічного афекту. Проте ми вдарили по руках: із нас 20 доларів (немала на ті часи сума!)
– і театр на цілу новорічну ніч наш.
Хоч убий не пам’ятаю, як ми планували сплачувати ту оренду. У ті часи про гроші ми або взагалі не думали, або думали в останню чергу і заднім числом. Але це не означає, що ми не збиралися
виконати своєї обіцянки.
Ті кляті двадцять доларів ми щасливо повернули – та лише згодом, через кілька місяців, – заробивши їх на гастролях ТУГи з черговим літературно-музичним дійством у Києві. То була ковбойська
історія, після якої в моїй золотій колекції залишилася фраза чудової Аньки Середи: «Ніколи не знаєш, де заночуєш»...
Концепт, який ми тоді придумали для нашої вечірки, може спокійно стати сучасним серіальним хітом. На новорічну ніч до театру було запрошено лише 52 особи - рівно стільки, скільки карт у
повній колоді.
Кожен отримав «свою» карту як персональне запрошення. І для кожної карти у сценарії нашого нічного дійства було передбачено певну особливу дію. Про повний сценарний задум знало тільки
обмежене коло осіб, а всі решта йшли на вечірку, не відаючи, що їх там чекає.
Вчилися ми, як я вже згадувала, на філології, тому прості концепти були не для нас. Ми замахнулися на чотири інтерпретації одного сюжету з любовним трикутником: у чотирьох різних жанрах і з
різними фіналами.
Була драма, була трагедія, був навіть водевіль. Були вірші, пісні та, звичайно, інтриги. Повний фарш елементів, необхідних для серіального хіта у праймі: когось убивали ножем; когось, якщо
не помиляюся, душили; хтось сам накладав на себе руки; хтось когось зраджував; хтось щиро любив, а хтось мирно вживався з багатьма коханцями. Словом, ми феєрично об’єднали літературу, секс і
рок-н-рол.
Не знаю, чи второпав іще хоч хтось, окрім нас, усю глибину та велич нашого сценарного задуму, проте люди радісно відгукнулися на безумну ідею новорічної ночі в театрі. Ще один мій провал у
пам’яті – не можу пригадати, за яким принципом ми влаштували новорічний стіл. Пам’ятаю лише чудовий торт авторства Ліди Чайки – оскільки Ромко Чайка народився 31 грудня, у нас було відразу
два свята.
Про їжу сказати не можу нічого, а от алкоголю точно було вдосталь. Окремі бійці так піддали ще до початку театралізованого дійства, що чітка лінія нашого продуманого сценарію безнадійно
зламалася. Що поробиш, це була юність, коли все вперше – і до сліз. Нас усіх так сильно лихоманило від наших закоханостей, що впоратися з цим цунамі емоцій було неможливо.
Наш вірний друг, чудовий музикант і колега-філолог Юрко Чопик мав співати серенаду, виїжджаючи на коні. Роль коня героїчно погодився виконати Андрій П’ятаков. На той час він, як і Юрко,
музикував у «Мертвому Півні». Заповідався найефектніший номер вечірки.
Але тієї ночі Юрко страшенно мучився від ревнощів. Музиканти-побратими порадили залити горе. Великого досвіду в цьому ділі Юрко не мав, тому занапастив свою зіркову роль, утопивши її в
алкоголі. Нетверезий вершник на не менш нетверезому коні кілька разів виїжджав не в тему, аж поки ми змирилися з тим, що сценарій – не головне. Головне – що всі кайфують від процесу.
Забула сказати. Нашою винагородою за титанічну організаційну працю стали... театральні сукні. Казкові, неймовірно гарні, до підлоги. Їх нам позичив на одну ніч добрий художник Володя з
іншого театру. Крім суконь, він довірив нам іще й декорації до нової вистави.
Тому ми оздобили залу великими підвісними кулями. Нічого прекраснішого для нас тієї новорічної ночі просто не існувало. Художникові, здається, потому дуже сильно влетіло за його щедрий
вчинок – але я безмежно вдячна йому за чудові спогади і за те відчуття казки, яке ми мали впродовж тієї ночі...
За планом, рівно опівночі з театрального балкона пролунав моторошний голос Деміурга. Віктор Неборак оголосив, що двері до театру замкнено і що ніхто звідси не вийде, поки не буде знято
страшне прокляття... Звичайно, все це було за сценарієм, але частина народу таки налякалася, – хтось навіть намагався проламатися крізь зачинені двері.
Ну, а далі зникло світло й усе пішло шкереберть... У всіх, хто був тієї ночі в театрі, подальші спогади дуже фрагментарні та суперечливі. Головне, що нічого поганого ні з ким із гостей не
сталось і будівля театру спокійно пережила наш новий рік.
Наступні кілька літ у грудні кожен, хто перестрівав нашу веселу філологічну компанію, запитував: «Ну, що, дівчата, цього року ви нічого такого не плануєте на новий рік?»
Та відтоді кожного разу, коли проходжу повз Театр Леся Курбаса, я думаю: а от круто було би, якби хтось зробив тут новорічну вечірку...
